«…Не забудьте пом`янути незлим тихим словом»: 163 роки з дня відходу геніальної Шевченкової Душі у Вічність…

Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим… Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду…Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйоні людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко

Іван Франко

10 березня учасники університетського Студентського літературного театру «Глорія» з різних куточків України: фронт-і-тил та світу: Польща–Ізраїль вшанували світлу пам’ять Тараса Григоровича Шевченка – «батька, орла сизого» української нації Молитвою… геніальним Шевченковим Словом, авторськими дослідницькими відкриттями і творчими роботами з присвятою Кобзареві і Пророку України.

Свій останній вірш Т. Г. Шевченко записав 14 і 15 лютого 1861 р. на звороті й лицьовому боці пробного відбитка офорта автопортрета 1860 року. І останнє прижиттєве одкровення Поета-філософа звучить надзвичайно оптимістично. По-християнськи. Мужня українська Душа Тараса не боялася фізичної смерті, а готова радісно полинути до Бога.

… Або над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю – предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу,

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах –

І веселенько заспіваєм…

«Чи не покинуть нам, небого…», 14 – 15 лютого 1861 року

9 березня 1861 року до хворого Тараса Григоровича навідувалися друзі, вітали з 47-м днем народження. Зачитали першу святкову телеграму від щирих шанувальників Іменинника: «Полтавці поздоровляють з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий!». Шевченко тихо, зі сльозами радості на очах, відповів: «Спасибі, серденьки…».

10 березня о 5.30 на ненависній чужині, царській російській імперії, Біла Пані обірвала земне життя українського Генія, якого так боявся вседержитель-цар, що до останніх днів тримав Кобзаря під жорстким наглядом жандармерії.

Власне, Великий Українець був переконаний, що ту справу боротьби з тоталітарним російсько-імперським режимом, яку Він не мав можливості за каторжного свого життя зробити, завершать наступні покоління справжніх українців. І в «Заповіті» скромно попросив згадати у Молитві і Його як вірного сина України, але тільки за умови, коли рідна мати Україна буде вільною незалежною державою… Іван Дзюба і Микола Жулинський зазначили: «…Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка… Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому».

Проте, як свідчать факти трагічного сьогодення, на превеликий сором і жаль, подекуди ще є лжеукраїнці, які не йдуть, а шкандибають, і не шляхом, а кривою стежкою до Пророка української національної ідеї. У той час, коли ціною власного життя Герої України рвуть кайдани воєнного агресора рф і скроплюють на полі бою Українську Волю «вражою злою кров`ю» для, щоб кожен громадянин незалежної вільної України зміг йти по світу широким шляхом Гідності і Свободи, Істини і Добра. Тож, усім українцям потрібно серцем збагнути Заповіт і Молитву Тараса Григоровича Шевченка…

Ридаю,

Молю ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь

Тарас Шевченко

Єдиним стражданням для народного Кобзаря залишався пекучий біль за поневолену деспотами-царями і царята, зрадниками-рабами Україну-мати. Біль, з яким Тарас Григорович і помандрував у Вічність – до Бога… попросивши нащадків завершити Велику боротьбу славних предків.