Слісарчук Артем Олександрович
Народився в сім’ї військовослужбовця. 1996 вступив до 1-го класу Шепетівського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів–гімназія». Від 2005 навчався у Рівненському економіко-гуманітарному та інженерному коледжі, здобув кваліфікацію техніка-програміста. 2012 закінчив Хмельницький національний університет, де здобув кваліфікацію інженера-програміста. Від січня 2013 — на військовій службі за контрактом. Від березня 2014 брав участь в Антитерористичної операції на Схід України. Виконував військові обов’язки в Донецькій, Луганській, Рівненській та Чернігівській областях. 2016 присвоєно звання молодшого сержанта. Пройшов шлях від солдата до сержанта, займав посади зенітно-ракетної обслуги, командира відділення–старшого оператора радіолокаційної станції відділення бойового управління, заступника начальника зенітної обслуги. Навчався і самовдосконалювався, тому вступив у Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Закінчивши курси кваліфікації, отримав звання молодшого лейтенанта. Офіцерська кар’єра почалася з посади начальника зенітної ракетної обслуги зенітної ракетної батареї Шепетівського зенітного ракетного полку Повітряного командування «Захід» Повітряних Сил Збройних сил України (ЗСУ). Уже з перших ротацій в зону проведення АТО Слісарчук став зразковим офіцером, старшим лейтенантом ЗСУ.
Пройшов 7 ротацій в АТО / ООС. У липні 2021 був 7-й виїзд у зону проведення Операції об’єднаних сил. Від початку повномасштабного вторгнення РФ разом із побратимами виконував бойове завдання на Харківщині. Загинув під час ведення протиповітряного бою з авіацією ворога під м. Ізюмом.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (02.04.2022, посмертно).
Макаренко Назар Олегович
Народився 21 березня 1997 року в м. Хмельницькому. Навчався та закінчив ЗОШ №6. У 2014 році Назар вступив до ХНУ на спеціальність «Здоров’я людини», працював інструктором у спортивних центрах, відслужив строкову військову службу. Назар працював у спортивно-культурному центрі «Плоскирів», керував секцією тайського боксу.
Він пішов захищати країну, разом зі своїм батьком Олегом Анатолійовичем, який це робить ще з 2014 року. Вони разом пішли до лав територіальної оборони, разом поїхали на схід, разом були в одному приміщенні, коли туди «прилетіло» від російських загарбників. Загинув, захищаючи Україну від російських загарбників, 25 травня 2022 року.
Назару Макаренку було 25 років…
Звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» присвоєно рішенням позачергової дев᾽ятнадцятої сесії Хмельницької міської ради №2 від 23.09.2022 року за мужність у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України в період військової агресії російської федерації проти України, видатні заслуги перед українським народом та Хмельницькою міською територіальною громадою, посмертно.
Павлишин Іван Іванович
Навчався на факультеті економіки та управління Хмельницького національного університету. Для Івана служіння Україні було свідомим вибором, покликанням. Він є повним кавалером орденів «За мужність» (І, ІІ та ІІІ ст.), нагороджений відзнакою «Народний герой України». У лавах Збройних сил України наш земляк, починаючи з 2013 року. Служив у 24 окремій механізованій бригаді імені Короля Данила. З 2014-го, не вагаючись, став на захист України. Спершу воював у танкових військах, далі ж – в розвідувальному підрозділі.
Учасник звільнення Ямполя, Закотного, Лисичанська, а також боїв за Луганщину. Повномасштабне вторгнення зустрів на Сході. Відстоюючи Попасну, зазнав поранення в око, та повернувся на передову. Загинув у грудні 2022 у боях під Бахмутом.
Галачинський Богдан Русланович
Богдан Галачинський мешкав у Дунаївцях. Навчався на факультеті економіки та управління Хмельницького національного університету. Воював на Сході. Відбиваючи штурм окупантів, боєць отримав важкі осколкові порання в області голови, від яких згодом помер у лікарні.
«Молодий, справжній патріот своєї рідної землі, який не вагаючись став на її захист. Він був мужнім, відповідальним, чемним, доброзичливим юнаком. Про нього можна говорити лише добрі слова», – розповідають про полеглого захисника.
Загинув 11вересня 2022 року.
Романюк Владислав Олександрович
Народився 12.09.1995 року в с. Вербка Ковельського району Волинської області.
Магістр випуску 2019 року гуманітарно-педагогічного факультету, спеціальності “Екологія”.
Командир аеромобільного взводу, лейтенант Владислав Романюк загинув 15 грудня 2022 року під час ведення бойових дій в районі населеного пункту Озарянівка Донецької області.
Поліщук Віталій Васильович
Народився Віталій Поліщук 21 січня 1990 року в місті Хмельницькому. Навчався у Хмельницькій ЗОШ №12 та Хмельницькому національному університеті за спеціальністю «Комп’ютерні науки». Однокласники пам’ятають його як доброго та щирого друга.
Віталій Поліщук – відомий у місті громадський активіст та лідер велоруху. Доклав чимало зусиль для того, аби у Хмельницькому будували велосипедні доріжки. За його підтримки проводили спортивні події. Був радником Хмельницького міського голови з питань розвитку велоінфраструктури, а також головою правління ГО «Критична Маса Хмельницький». Хмельницький міський голова Олександр Симчишин розповів, що побратими вмовляли Віталія перевестися до зв’язківців, однак той попри все хотів залишатися у своїй бойовій роті.
Загинув Віталій Поліщук 9 травня під час артилерійського обстрілу в східній частині України. Тепер йому назавжди 32 роки.
Дмитро Анатолійович Заклевський
У січні 2023 року загинув випускник 2004 року спеціальності «Технічна електрохімія» Дмитро Заклевський. Він працював заступником директора департаменту по роботі з енергетикою. «Ми назавжди запам’ятаємо Дмитра веселим та життєрадісним. Він був чудовим батьком, чоловіком і другом. Дякуємо тобі за все, що ми встигли зробити разом, друже. Слава Україні!», — написали на сторінці компанії. Михайло Миколюк, двоюрідний брат Дмитра, поділився з DOU спогадами про героя: «Дмитро виріс у Хмельницькому. У 2005 році переїхав до Києва. Працював в телеком-галузі — компаніях Датагруп, GigaCloud та ІТ-інтегратор. Це людина, з якою можна було говорити на будь-які теми. Швидкий на підйом, легкий, позитивний, веселий. Любив дружину та доньку, завжди тішив їх. Багато мандрував, грав у футбол, цікавився технологіями, вчив англійську, — скільки всього він умів…»
20 січня 2023 року його поховали на кладовищі мікрорайону Ракове. Тепер Дмитру Заклевському назавжди 41…
Олег Олексійович Кісільовський
Олег Кісільовський народився 30 липня 1975 року у Городку, що на Хмельниччині. Навчався у Городоцькій школі №1, після — в Хмельницькому інституті побутового обслуговування на факультеті технологій та дизайну. Як відмічають його друзі, він був дуже творчою людиною.
Олега Кісільовського мобілізували у листопаді 2022 року. Він був старшим стрільцем стрілецького відділення. Загинув у бою за Батьківщину.
Похоронили воїна у Городку, біля його батька, під звуки військового салюту. Тепер йому назавжди залишиться 48.
Коротун Олександр
Народився 13 липня 1987 року в м. Деражні Хмельницької області.
Закінчив Деражнянську ЗОШ №3 (8 класів). Далі навчався у спеціалізованій футбольній школі у Львові. В 2021 році вступив на магістратуру до Хмельницького національного університету на спеціальність «Фізична культура та спорт».
Професійно займався спортом. Грав у футбол. Цій справі присвятив багато років. Розпочинав свою кар’єру у складі місцевого «Олімпа», а потім встиг пограти й за «Феміду», «Патріот», «Vігор», «Helpix» та «М’ясний маркет». А його останнім місцем роботи було хмельницьке «Поділля», у якому Олександр тренував дітей.
Із початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну Олександр Коротун став на захист України. Був розвідником. Чоловік понад два місяці вважався зниклим безвісти. Знайшли тіло Героя у Соледарі та повернули додому під час обміну. Він загинув на Донеччині 25 грудня минулого року.
Спокійний, виважений, інтелігентний, талановитий – таким загиблого описують близькі та знайомі.
Друг загиблого, головний тренер команди «Woodmall-Femida» (Хмельницький) Едуард Щепанський розповідає: «Дуже обдарована людина. Він прийшов до нас в команду з львівських «Карпат» і одразу вирізнявся своєю майстерністю на полі, своїми нестандартними ходами. Взагалі, це дуже креативна, розумна людина».
Своїм досвідом Олександр ділився із молодим поколінням. Пів року чоловік був тренером з футболу у хмельницькому «Поділлі».
За словами головного тренера ФК «Поділля» Віталія Костишина, загиблий з вересня 2021 року працював дитячим тренером. Займався з дітьми 2011 року народження. Ним були задоволені і батьки, і самі вихованці. Адже Олександр займався своєю справою якісно, гарно виховував дітей.
Віддали шану Герою і на центральній футбольній арені Хмельницького. Поховали Олександра Коротуна на Алеї Слави у Хмельницькому.
Дмитро Крамар
У Бахмуті, на Донеччині, 6 травня 2023 року загинув студент нашого університету, групи ПОтзс‒20–2 спеціальності 015.38 «Професійна освіта (транспорт)» Дмитро Крамар. Він служив у лавах 8-го полку спецпризначення ССО імені князя Ізяслава Мстиславовича. Дмитро був одним із засновників націоналістичної формації “Фенікс”. Завжди займав активну громадянську позицію. Всі знали його як відданого, відповідального та безкомпромісного бійця який у всіх справах йшов завжди до кінця.
Без сина залишилась мати, без чоловіка дружина, без батька дворічна донька, а без Героя залишився Хмельницький та Україна!
Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким. Нехай щира молитва, добре слово та людська вдячність Герою підтримають Вас у важкому горі. Сумуємо разом з Вами, низько схиляємо голови у скорботі.
Віктор Федорков
30 квітня 2023 року поблизу Білогорівка Луганської області загинув солдат Віктор Федорков. Чоловік загинув внаслідок артилерійського обстрілу, який завдали російські військові. Віктор був з села Поляни Волочиської громади.
Віктор Федорков народився 30 жовтня 1992 року у Волочиську. Закінчив Полянську загальноосвітню школу. Опісля навчався у Хмельницькому національному університеті на інженерно-механічному факультеті. Працював у Волочиському машинобудівному заводі. У лютому цього року Віктора Федоркова призвали на захист України. На жаль, 30 квітня Героя не стало.
«Він був відважним, незламним, справжнім патріотом України. Сьогодні Віктор востаннє перетнув поріг рідного дому, але пам’ять про нього житиме вічно. У нього залишились батьки, дружина, син, брат та сестра», — зазначили представники міської ради.
Юрій Маєвський
На фронті загинув мешканець Хмельницького, 39-річний доброволець Юрій Маєвський. Це сталося 17 березня 2023 року, на донецькому напрямку. 23 березня з героєм попрощалися у Хмельницькому. На церемонію у міській ритуальній службі прийшли рідні, друзі, побратими, представники місцевої влади.
Юрій Маєвський у мирному житті працював у сфері сільського господарства. На війну пішов добровольцем. Спершу служив у добровольчому формуванні «Авангард», після цього перевівся у бойову частину.
— Він героїчно загинув. Кожен хоче свого пораненого забрати з поля битви. І він хотів теж забрати і загинув. Він загинув і для мене це дуже велика втрата, з якою мені тяжко змиритися, дуже тяжко, — сказав побратим загиблого.
У Юрія Маєвського залишилися дружина та 4-річна дитина. Сумуємо з приводу загибелі захисника України, випускника кафедри хімії та хімічної інженерії.
Нявкевич Інна
Народилася 15 серпня 2003 року в м. Летичів. Закінчила Летичівську загальноосвітню школу. Інна змалечку росла цілеспрямованою і наполегливою, гарно навчалася. У шкільні роки дівчина займалась спортом, найкраще їй давались легка атлетика і метання ядра. Тож вона часто виступала на районних змаганнях, отримуючи дипломи за свої здобутки. Ще тоді Інна вирішила, що стане військовою. Мріяла про кохання, майбутню сім’ю, щасливе материнство. У 2022 році вступила в Хмельницький національний університет на спеціальність «014. Середня освіта. Фізична культура і спорт».
Коли Інні виповнилось 18, дівчина підписала контракт зі Збройними силами України, служила молодшим сержантом ЗСУ, зокрема інструкторкою з фізичної підготовки, чудово володіла зброєю, остання її посада — оператор штабу. Мала позивний “Солдат Джейн”. Повномасштабне вторгнення застало її під Волновахою. Далі були Авдіївка, Бахмут, Херсонщина, Миколаїв.
17 серпня 2023 року загинула в районі населеного пункту Покровськ Донецької області, виконуючи бойове завдання.
Беринда Іван Олександрович
Іван Беринда народився 7 липня 2000 року в місті Хмельницькому. Навчався в НВК №4. Вищу освіту здобував у Хмельницькому національному університеті. Мав ступінь магістра за спеціальністю «Економічна кібернетика». Після закінчення військової кафедри отримав звання лейтенант.
У школі був активним – брав участь в олімпіадах, займався волейболом. Разом із шкільною командою боровся на обласному та всеукраїнському рівнях. Під час навчання у виші займався 3D моделюванням будинків.
У березні 2023 року хлопця мобілізували і він боронив країну у складі окремої мотопіхотної бригади на одному із найгарячіших відрізків фронту – Бахмутському напрямку. Захисник був командиром кулеметного взводу.
Загинув воїн 4 грудня 2023 року під час штурму поблизу села Григорівка, Бахмутського району, Донецької області.
Івану Беринді було лише 23 роки…
У нього залишилися батьки.
Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.
Шмирко Віктор Васильович
Шмирко Віктор Васильович 1985 р. народження. Закінчив інститут механіки та інформатики Хмельницького національного університету у 2008 році, здобув кваліфікацію магістра зварювання на кафедрі зносостійкості і надійності машин. З липня 2008 р. працював у фізико-механічному інституті ім. Г. В. Карпенка НАН України на посаді інженера I категорії. У 2015 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук за спеціальністю «Матеріалознавство».
З лютого 2022 року добровольцем пішов захищати Україну. 5 січня 2024 року загинув від ворожої ракети на Херсонщині.
Тарас Мельник
24 березня 2024 року при виконані бойового завдання у Донецькій області загинув випускник факультету технології та дизайну Тарас МЕЛЬНИК.
Тарас навчався за спеціальністю «Графічний дизайн», був головою студентської ради факультету технологій і дизайну та першим заступником Голови студентської ради Хмельницького національного університету. Юнак був досить активним під час навчання: встигав підпрацьовувати фрілансером, влаштовував вечірки для молоді, 5 років брав участь у модельних показах Студентського будинку моделей. Згодом відкрив свою фотостудію.
Але весною 2022-го року, на початку війни, 22-річний Тарас свідомо і мужньо змінив свої мрії про власне щастя і успіх на доросле рішення боронити нашу Україну.
Йому було лише 24 роки, коли його життя обірвалось…
Безмежна вдячність батькам за сина!
Невимовно боляче усвідомлювати, що війна забирає найкращих.
Вічна пам’ять Герою! Співчуття рідним та близьким…
Рожик Павло Леонідович
Павло Рожик народився 15 січня 1997 року в селі Кам’янка Городоцького району. Навчався у Кам’янській, а далі у Турчинецькій ЗОШ.
У 2020 році закінчив Хмельницький національний університет. У травні 2017 року був призваний на строкову військову службу. За тиждень до початку повномасштабного вторгнення звільнився з Національної гвардії України, а вже 24 лютого 2022 року добровільно приєднався до Хмельницького батальйону територіальної оборони. Старший солдат. Брав участь у боях, починаючи від Донецької області та закінчуючи Херсонською.
Герой віддав життя за Україну під час виконання бойового завдання 22 серпня 2023 року в населеному пункті Козачі Лагері Херсонської області. Павлу Рожику було лише 26 років… У нього залишилися батьки, дружина та брати. Поховали Героя на Алеї Слави кладовища в селі Олешин. Рішенням Хмельницької міської ради №33 від 15.09.2023 року за мужність у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, видатні заслуги перед українським народом та Хмельницькою міською територіальною громадою удостоєний звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» посмертно.
Юзьков Вадим Олександрович
Вадим Юзьков народився 28 вересня 1984 року у місті Хмельницькому. Навчався в Хмельницькій СЗОШ № 19. Після навчання у школі вступив до Хмельницького національного університету, також закінчив військову кафедру у Національній академії Державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького.
Працював у банківській сфері, де домігся високого кар’єрного зростання. Значну частину життя займався спортом, зокрема альпінізмом, веслуванням, велосипедним спортом.
Вадим Юзьков був активним учасником Революції Гідності.
Після початку повномасштабного вторгнення став на захист країни. Військовий був тричі поранений, але не розповідав про це рідним, бо дуже їх оберігав. Був командиром десантно-штурмового взводу та мав звання старшого лейтенанта. Проходив військові навчання за кордоном. Побратими Героя зазначають, що Вадим запам’ятався найбільше тим, що він не був начальником. «Ми були тандемом, який працював задля перемоги, задля безпеки наших хлопців. Разом ми були неподільні», – зазначив побратим.
Загинув воїн після ракетного обстрілу командно-спостережного пункту на бойових позиціях. Трапилося це 13 червня 2023 року у Луганській області.
Вадиму Юзькову було 38 років…
У Героя залишилися мати, сестра та двоє племінниць.
Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.
Рішенням Хмельницької міської ради №33 від 15.09.2023 року за мужність у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, видатні заслуги перед українським народом та Хмельницькою міською територіальною громадою удостоєний звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» посмертно.
Романюк Роман Васильович
Роман Романюк народився 6 березня 1982 в місті Кам’янці-Подільському. Після закінчення школи вступив до технікуму Подільської державної аграрно-технічної академії, а потім продовжив навчання у Хмельницькому національному університеті. З 2001 року працював на різних посадах у Хмельницькому.
Роман був всебічно розвиненою людиною. Цікавився автомобілями й радіотехнікою, проте особливо душа тяжіла до фотографії. Завжди мріяв про власну справу, пов’язану з фотографуванням, поліграфічними послугами. В останні роки він фактично реалізував свою мрію – відкрив власну справу у сфері фотомистецтва.
У травні 2023 року Роман був мобілізований до лав ЗСУ. Служив у окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс» солдатом.
Загинув захисник 5 липня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Берестове Бахмутського району Донецької області внаслідок мінометного та артилерійського обстрілу.
Роману Романюку був 41 рік…
У нього залишилися дружина, двоє донечок, батьки та сестра.
Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.
За військову звитягу нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Рішенням Хмельницької міської ради №33 від 15.09.2023 року за мужність у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, видатні заслуги перед українським народом та Хмельницькою міською територіальною громадою удостоєний звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» посмертно.
Черніцький Андрій Леонідович
Андрій Черніцький народився 16 березня 1984 року у селі Радісне Чуднівського району Житомирської області. У 2003 році закінчив Хмельницьке професійне училище №8, а у 2009 році – Хмельницький національний університет за спеціальністю «інженер-механік».
Від 2003 року працював на промислових підприємствах Хмельницького – ВАТ «Хмельницькзалізобетон» та ДП «Новатор», головним інженером у ЖЕК №1, займався підприємницькою діяльністю. Брав активну участь у громадському житті міста Хмельницького. У 2017-2020 роках був депутатом Хмельницької міської ради 7-го скликання. Займався військово-патріотичним вихованням молоді, організовуючи вишкільні табори.
У 2014 році Андрій отримав поранення, будучи активним учасником Революції Гідності. А у 2015 році добровольцем став до лав Збройних Сил України, брав участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.
25 лютого 2022 року, з першого дня створення 19-го окремого стрілецького батальйону Збройних Сил України, він долучився до його лав. Маючи звання молодшого сержанта, Андрій Черніцький (Апостол) зайняв посаду командира стрілецького відділення. Бойовий шлях Андрія був невідривним від шляху батальйону. Ще на етапі злагодження, маючи бойовий досвід, Андрій проводив заняття з бійцями батальйону з артилерійської справи.
Навесні та влітку 2022 року у складі батальйону брав участь в обороні Сумської та Харківської областей, у вересні 2022 року – у звільненні Харківщини. Під час звільнення села Руські Тишки отримав поранення. Брав участь у звільненні та утриманні м. Куп’янськ. Від листопада 2022 року у складі батальйону стримував наступ рашистів біля м. Кремінна на межі Донецької та Луганської областей.
Він був незамінним «АГСником», інструктором для гранатометників, провідником на більшості виходів роти та сам був командиром бойових груп, що виконували бойові розпорядження на лінії фронту.
30 червня 2023 року група у складі 6 військовослужбовців під командуванням молодшого сержанта Черніцького вибула на бойове чергування на СП «Щука» (поблизу н.п. Червонопопівка). Орієнтовно о 5.00 год. 1 липня окупанти, силами не менше однієї моторизованої роти, вчинили спробу прориву фронту. Старший групи, молодший сержант Андрій Черніцький, віддав наказ «До зброї, зайняти бойові позиції!». Разом із старшим солдатом Леонідом Оксютою Андрій Черніцький зайняли позицію з гранатометом Mk-19. Сусідні позиції «Сова» та «Вовк» опинились в оперативному оточенні ворога, щонайменше 6 бійцям загрожувала неминуча смерть або полон. Аби відволікти увагу трьох танків Андрій та Леонід вели безупинний вогонь по танках та піхоті ворога, свідомо відволікаючи увагу на себе. Задум спрацював і окупант перевів вогонь на позицію «Щука».
У результаті одного з танкових пострілів розрахунок Mk-19 був знищений. Леонід Оксюта загинув на місці, Андрій Черніцький отримав важкі поранення та був евакуйований в медичний стабілізаційний пункт. Орієнтовно о 8.20 год. Андрій помер.
Андрію Черніцькому навіки 39 років…
У нього залишились дружина, син та донька, батьки.
Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.
За військову звитягу нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Рішенням Хмельницької міської ради №33 від 15.09.2023 року за мужність у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, видатні заслуги перед українським народом та Хмельницькою міською територіальною громадою удостоєний звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» посмертно.
Бурдельний Сергій Станіславович
Сергій Бурдельний народився 5 вересня 1985 року в місті Сєвєроморську. Проживав у Хмельницькому, навчався в колегіумі імені Володимира Козубняка. Здобув професію «Маркетолог» в Хмельницькому національному університеті.
У мирний час працював водієм в державних та приватних структурах. Був душею компанії, вмів об’єднувати довкола себе людей, мотивував та завжди був справедливим.
У 2014-2015 роках захищав Україну від окупантів. Після звільнення з війська поїхав на роботу до Польщі. Повернувся одразу ж після початку повномасштабного вторгнення і в лютому 2022 року добровольцем пішов до лав ЗСУ. Служив в окремій механізованій бригаді у підрозділі розвідки. Молодший сержант. У вересні 2022 року, під час бойових дій, отримав кульове поранення, лікувався. А вже в грудні, після реабілітації, знову повернувся на фронт.
Воїн загинув під час виконання бойового завдання 13 червня 2023 року. Російськими військами був нанесений авіаудар по КСП у Білогорівці Сєвєродонецького району Луганської області. Через щільність обстрілів, з червня по вересень діставали тіла загиблих воїнів. Тіло Сергія змогли забрати лише 24 липня, а у грудні отримали перші результати експертизи ДНК. В лютому 2024 року звістку, що серед полеглих є Сергій, отримала дружина.
За військову мужність та самовідданість Сергій Бурдельний нагороджений Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» та Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Сталевий хрест».
Тепер Сергію навіки 37 років…
У нього залишились дружина, донька та син.
Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.
Сидорчук Владислав Сергійович
Владислав Сидорчук народився 3 жовтня 2001 року у місті Хмельницькому. Навчався у Хмельницькому ліцеї №17 та Хмельницькій гімназії №1 ім. В. Красицького. Після школи вступив на економічний факультет Хмельницького національного університету. Був дуже активним, щирим та відповідальним юнаком, справжнім патріотом своєї держави.
Із першого дня повномасштабного вторгнення добровольцем пішов захищати Україну від російських загарбників. Служив у механізованій бригаді на посаді снайпера, воював під Бахмутом. Від літа 2023 року служив у бригаді спецпризначення Національної гвардії України «Азов». Постійно себе вдосконалював. Для свого військового підрозділу Владислав був легендою, завжди перебував на найбільш відповідальних ділянках фронту, брав участь у найскладніших бойових завданнях.
Загинув воїн 23 січня 2024 року під час виконання бойового завдання біля селища Діброва на Луганщині.
Владиславу було лише 22 роки…
У нього залишилися мати, батько та старший брат.
Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.
Підгорний Максим Анатолійович
Максим Підгорний народився 7 серпня 1983 року у місті Деражні. Після закінчення школи навчався у Хмельницькому національному університеті, де здобув спеціальність інженера-механіка. До війни працював у місті Хмельницькому та за кордоном.
Однак, після початку повномасштабного вторгнення, не вагаючись повернувся в Україну та вже 8 березня 2022 року добровольцем став на захист Вітчизни. Воював Максим у окремій механізованій бригаді на посаді стрільця-санітара, солдат.
Загинув воїн 23 травня 2022 року, стримуючи наступ російських окупантів поблизу міста Сєвєродонецька на Луганщині. Понад півтора року вважався зниклим безвісти. Підтвердили особу Героя за допомогою ДНК-тесту.
Тепер Максиму назавжди 38…
У нього залишилися мама, син та донька.
Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.
Дяк Олег Леонідович
Олег Дяк народився 27 жовтня 1979 року у місті Хмельницькому. Закінчив Хмельницьку загальноосвітню школу №12, після цього навчався у Хмельницькому національному університеті.
До війни чоловік працював на швейній фабриці. Не міг служити в армії за станом здоров’я. Однак, коли почалось повномасштабне вторгнення, залишатись осторонь також не зміг. До лав ЗСУ Олег пішов добровольцем у листопаді 2022 року. Після підготовки у навчальному центрі воював на Донецькому напрямку.
Служив у окремій механізованій бригаді оператором протитанкового керованого комплексу, солдат. Отримав поранення, однак після лікування продовжив службу, навіть не скориставшись правом на відпустку.
Загинув воїн 16 жовтня 2023 року від важких поранень, отриманих в бою на Донеччині. Від влучання артилерійського снаряду весь його розрахунок загинув. Олега знайшли живим, але із сильними пораненнями. У воїна були пошкоджені нирки, легені, печінка, роздроблена щелепа. Лікарі у Дніпрі та Києві боролись за життя Олега, але серце Героя не витримало.
Тепер Олегу навіки 43 роки…
У нього залишилися батьки та син.
Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.
Леус Олег Юрійович
Олег Леус народився 7 вересня 1983 року у місті Хмельницькому. Навчався у Хмельницькій гімназії №1 та Хмельницькому національному університеті.
Перед повномасштабною війною проживав із сім’єю у місті Хмельницькому, Києві, займався підприємницькою діяльністю. Захоплювався спортом, був сильним, вольовим чоловіком, який завжди прагнув до своєї мети. Вже 25 лютого 2022 року Олег добровольцем вступив до лав Збройних Сил України та став на захист Вітчизни. Служив у бригаді територіальної оборони навідником механізованого відділення, згодом у підрозділі снайперів, виконував обов’язки командира відділення, солдат. Воював із рашистами на Київщині, Луганщині та Донеччині. Побратими згадують Олега як мужнього та вправного воїна, надійного бойового побратима.
Загинув захисник 29 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання біля села Іванівське Бахмутського району Донецької області внаслідок ворожого мінометного обстрілу.
Тепер Олегу назавжди 40 років…
У нього залишилися дружина, син та мати.
Поховали Героя у місті Києві.
Чорний Олександр Іванович
Олександр Чорний народився 2 квітня 1986 року у селі Баранівка Ярмолинецького району Хмельницької області. Навчався Хмельницькій загальноосвітній школі №10, Хмельницькому національному університеті та Львівському університеті фізичної культури.
Олександр із дитячих років займався боксом, здобув звання майстра спорту. Представляв місто Хмельницький та Україну на всеукраїнській та міжнародній спортивній арені. Був призером багатьох турнірів. За свою кар’єру провів 117 поєдинків, з яких 86 виграв. Після завершення спортивної кар’єри був директором та тренером боксерського клубу «Аперкот», тренував дітей та дорослих.
На початку 2023 року Олександр був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив у складі десантно-штурмової бригади у підрозділі розвідки, солдат. Бойові побратими згадують його як відважного та вмілого воїна, на якого завжди можна було покластися.
Загинув захисник 5 жовтня 2023 року під час виконання бойового завдання біля села Вербове Запорізької області.
Тепер Олександру назавжди 37…
У нього залишилися батьки та сестра.
Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.
Бондар Євген Сергійович
Євген Бондар народився 27 вересня 2001 року у селі Велика Калинівка Хмельницького району. Після закінчення Хмельницького обласного ліцею, Євген розпочав навчання у Хмельницькому національному університеті за спеціальністю «Інформаційні технології».
У перший день повномасштабної війни Євген вирішив перервати навчання та пішов захищати Україну. Вже з 25 лютого 2022 року приступив до служби у Хмельницькому батальйоні територіальної оборони. Від квітня 2022 року боєць воював у Харківській, Донецькій та Херсонській областях.
Загинув Герой 30 грудня 2023 року від важкого поранення, яке отримав 29 грудня під час виконання бойового завдання біля села Кринки на Херсонщині.
Євгену Бондарю було лише 22 роки…
У нього залишилися батьки, сестра та бабусі.
Поховали Героя на кладовищі села Велика Калинівка Хмельницької міської громади.
Чернецький Олександр Миколайович
Олександр Чернецький народився 2 лютого 1978 року у місті Хмельницькому.
Навчався у загальноосвітніх школах №22 та №1 міста Хмельницького. Закінчив Хмельницький національний університет, де здобув фах інженера-кібернетика. Займався підприємницькою діяльністю.
Із перших днів повномасштабного вторгнення захисник служив у добровольчому формуванні «Балу», у жовтні 2022 року приєднався до хмельницького батальйону територіальної оборони.
Загинув Герой під час виконання бойового завдання 29 грудня 2023 року, захищаючи Україну біля села Кринки на Херсонщині.
Тепер Олександру Чернецькому навіки 45 років…
У нього залишилися мати та сестра.
Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.
Мельник Сергій Вікторович
Сергій Мельник народився 25 листопада 1981 року у місті Хмельницькому. Навчався у загальноосвітній школі №17 та Хмельницькому національному університеті.
Працював у сфері спортивної журналістики. Захоплювався рибальством, туризмом, опікувався безпритульними тваринами.
З перших днів вторгнення приєднався до місцевої тероборони. А від січня 2023 року служив у окремій десантно-штурмовій бригаді, солдат. Воював на Миколаївському та Запорізькому напрямках. Проявив себе мужнім та ініціативним воїном. Коли командир взводу отримав поранення, взяв на себе командування підрозділом.
Загинув Сергій Мельник 30 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу Вербового Запорізької області. Разом із групою бійців поїхав евакуйовувати поранених побратимів на особливо небезпечну ділянку фронту, під час порятунку товаришів потрапив під ворожий обстріл. Більше тижня Сергій вважався зниклим безвісти. Дев’ятого жовтня тіло бійця знайшли.
Герою навіки 41 рік…
У Сергія залишились дружина, син, дочка та батьки.
Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у місті Кам’янці-Подільському.
Холодюк Віталій Васильович
Віталій Холодюк народився 5 травня 1990 року у місті Хмельницькому. Закінчив Хмельницький національний університет.
Віталій був доброю і розумною людиною, мав багато друзів, його поважали.
Отримав повістку, пройшов військову підготовку в Англії. Служив у аеромобільній бригаді оператором безпілотних літальних апаратів.
Загинув Віталій Холодюк 6 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання в районі Бахмута Донецької області.
Віталію було лише 33 роки…
У воїна залишилися мати, батько, 7-річний син.
Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.
Тюх Руслан Петрович
Народився Руслан Петрович 4 лютого 1975 року в м. Хмельницькомуу в родині Петра та Лариси Тюхів. У 1982-1990 рр. навчався в СЗОШ № 19, в 1990-1992 рр. – в ЗОШ №25. У 1992-1997 рр. навчався у Київському інституті ВПС за фахом «Технічна експлуатація повітряних суден і авіадвигунів» та здобув кваліфікацію інженера-механіка. 2003-2005 рр. навчався в Хмельницькому національному університеті на факультеті ДПП за фахом «Фінанси». Здобув кваліфікацію магістр за спеціальністю «Забезпечення військ (сил)».
Руслан Петрович Тюх полковник, начальник відділу застосування безпілотних авіаційних комплексів центру управління операціями штабу операційного Командування Повітряних Сил України. За фахом – інженер. Більше двадцяти трьох років експлуатував БпЛА.
Руслан Петрович Тюх полковник, начальник відділу застосування безпілотних авіаційних комплексів центру управління операціями штабу операційного Командування Повітряних Сил України. За фахом – інженер. Більше двадцяти трьох років експлуатував БпЛА.
Із початком війни 2014 року полковник перебував неодноразово у зоні АТО, був очима артилерії. Його палітра бачення війни не раз рятувала важкі військові ситуації і бойових побратимів.
Руслан Петрович стояв біля витоків створення безпілотної авіації Повітряних Сил ЗСУ. За його сприяння у лютому 2015 року було створено управління безпілотної авіації ПС ЗСУ.
Полковник мав більше 30 років військової служби, влітку в нього закінчився контракт, проте не уявляв себе без армії. Липень 2022 року – зупинив його поступ…
Указом Президента України № 79/2022 від 28 лютого полковник Тюх нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня та Указом Президента № 478/2022 від 2 серпня орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня (посмертно).
Із метою увічнення пам’яті полковника Руслана Тюха, враховуючи його вагомий внесок у розвиток безпілотної розвідувально-ударної авіації ПС ЗСУ , мужність та героїзм, виявлені під час захисту незалежності та територіальної цілісності України, Указом Президента № 478/2023 від 5 серпня присвоєно ім’я полковника Руслана Тюха 34 окремій авіаційній ескадрильї безпілотних авіаційних комплексів 383 оккремої бригади безпілотних авіаційних комплексів ПС ЗСУ.
Нагороджений: відзнакою Президента України «За участь в АТО»; нагрудними знаками «За досягнення у військовій службі», «За зразкову службу»; медалями «За участь в антитерористичній операції», «Учасник АТО», «За заслуги перед ЗСУ», медаллю ЗСУ «За Україну. За її волю 1991-2006», «За зразкову службу», «Ветеран служби».
Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади».
Борбуцький Олександр Васильович
Народився Олександр Борбуцький 23 липня 2000 року в родині Олени Вікторівни і Василя Богдановича у місті Хмельницькому. Навчався у Хмельницькому колегіумі імені Козубняка і НВК № 10. У Хмельницькому професійному ліцеї здобув професію «Кухар; кулінар борошняних виробів». У 2018 році вступив в ХНУ на спеціальність «Середня освіта: фізична культура, здоров’я людини». У 2020 році був призваний на строкову військову службу.
Олександр Борбуцький – старший кулеметник (бронеавтомобіля) 2 відділення 1 взводу оперативного призначення (на бронеавтомобілях) 2 батальйону оперативного призначення військової частини 3028 Західного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України, старший солдат, кандидат у майстри спорту України. Кілька років тому був призваний на строкову військову службу, по закінченню підписав контракт і продовжив служити далі.
«Спершу він був під Києвом. Тоді перебував у лавах НГ, а далі закінчив медичні курси і попросився на передову», – розповідає його тренер Аркадій Дубілевич. – «Саша займався у нього з шести років. Був дуже перспективним спортсменом і гарною людиною».
«Є такі люди, які випромінюють щастя і радість. Саша був таким. З ним було добре і легко. Він був як ясне сонечко. Про нього ніколи не можна було сказати погане слово», – так про Олександра з любов’ю, шаною і повагою відгукуються багаточисленні друзі.
Він мріяв, йшов до своєї мети попри втому, небезпеку, тривогу, шалені обстріли і бажання швидше перемогти ненаситного ворога. «Головне, щоб ми всі повернулися додому живі», – написав Саша у останньому повідомлені своєму другу Максиму.
Доля розпорядилась по іншому, не здійснила його мрії. Олександр пішов 19 вересня 2022 року в районі населеного пункту Білогорівка на Луганщині під час виконання бойового завдання до Небесного Легіону разом з своїм найкращим духовним побратимом Семеном.
Йому було 22 і залишилось навічно 22 роки. З братом Андрієм вони зростали у дружній українській родині. Їх виховувала тихою любов’ю мати Олена Вікторівна, а бабуся Людмила Анатоліївна мудрістю і мовчазною згодою. Їхній дідусь Віктор Леонідович був військовий артилерист. Мав великий досвід військової служби. Дідусь привчив онуків до спорту, дисципліни, пояснював, що головне не сила, а виховання і здоров’я. Віктор Леонідович відвів хлопців у Хмельницький обласний центр фізичного виховання на відділення вільної боротьби ще у 6 років і з тих пір 12 років вони жили, росли, розвивались відповідно режиму, у строгості і порядку. Брати привчились бути відповідальними один за одного, дружними, шанувати родину, берегти вільний час, якнайбільше здобути практичних знань у цьому житті. Саша любив готувати різні страви, особливо смачні були пироги, мабуть успадкував це від своєї прабабусі Людмили Володимирівни, але військова справа перемогла.
Указом Президента України Олександр Борбуцький нагороджений орденом «За мужність» III ступеня ««За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові». Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади»
Шевчук Василь Володимирович
Народився Василь Володимирович 16 березня 1979 року, навчався в НВК №7. Закінчив Хмельницький національний університет за спеціальністю «Інженер-конструктор». Мама Надія Іванівна працювала в дитячій обласній лікарні, ростила синочка сама. Була дуже доброю. Коли Василько одружився, була золотою свекрухою для своєї невістки Ірини. Його категоричність – це чоловіча честь у час загрози країні – йти і захищати своїх дітей, родину, Україну. По-іншому для нього не могло бути. Дзвонив з фронту, писав смс, ніколи не говорив, що йде на бойове завдання, лишень попереджав, що не буде на зв’язку 2-3 дні, щоб рідні не хвилювались.
Любив свою родину більше свого життя. Тендітна Ірина, його дружина, така молода, чорнява народила йому двох синочків: Дмитрика і Андрійка. Молодший Андрійко схожий на татка, йому п’ять рочків, але він вже конструює машинки, а старший любить готувати смаколики і щедро пригощати. Родина жила душа в душу, в спокої, затишку ростили дітей у мирній країні, складали плани на майбутнє, мріяли… Василь був гарним і відповідальним сім’янином, любив бути завжди у родинному колі, забезпечувати сім’ю так, щоб не були обділені, щоб дружина відчувала опору, надійне плече. Мріяв збудувати хату, посадити сад і збиратись там великою родиною, навіть землю з дружиною придбали… Народив синів, посадив сад, захистив Україну, а з хатою… Хотів приїхати на ротацію… Остання розмова з дружиною була не схожа на попередні короткі. Тривала більше 30 хвилин. Складалось враження, що хотів наговоритись, набутись рідними, розпитував все до дрібничок про своїх синочків і подавав надію…
9 травня 2022 року… Ворожий артобстріл села Довгеньке, ізюмський напрямок Харківської області. Цей рубіж, як і багато інших наші воїни тримали сталевою волею. Місто Ізюм зазнавало найбільше авіаударів, артилерійських обстрілів. Ущент зруйновані будинки, комунікації. Дії окупантів нічим не відрізнялись від фашистських військ. Центр міста практично стертий. Немає світла, газу, тепла. Немає харчів. Люди постійно перебувають у сховищах. «Зелений коридор» для Ізюму не відкрився, вдалося вивести лишень частину мешканців під масованими обстрілами. Під Ізюмом росія розгорнула 22 батальйонні тактичні групи. Пекло продовжувалось довгі місяці, але звитяга наших воїнів таки перемогла. 10 вересня над містом Ізюмом замайорів синьо-жовтий прапор України. Пекло скінчилось, проте частина нашого воїнства захищає нас тепер з небес… Вічні Герої!
Указом Президента України «За особисту мужність та самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Василя Володимировича Шевчука нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року Василю Володимировичу Шевчуку присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.